Най все буде Тернопіль! — публічний цифровий архів історії міста

Люди пристосовувались навіть до лиха…

19 лютого 2018 року, 20:55

Цьогоріч виповнюється 70 років від дня, як Німеччина о 4-ій ранку 22 червня 1941 року почали бомбардування України та Білорусі. Уявіть: люди лягали спати з мріями про життя, а прокинулись від вибухів снарядів. Як відомо, рукописи не горять. Полум’я війни не змогло повністю знищити і листів рядових громадян СРСР.

Наприкінці 2005 року під час проведення ремонтних робіт у військовій комендатурі Тернополя в димоході старої грубки будівельники випадково натрапили на речовий мішок, набитий листами, датованими в основному 19-24 червня 1941 року.

200 листів-реліквій, написаних нерівним почерком, адже країна тільки-но подолала неграмотність, причому солдати в окопах писали хімічним олівцем, а рідні на фронт – чорнилом. Паперу не вистачало, тож використовували старі шкільні зошити, бланки документів і навіть писали між рядками підручників.

Військові складали листи трикутником, цивільні відправляли у конвертах, а зверху ретельно виводили: «військове», щоб не платити за поштову марку. Якщо мали можливість, вкладали пару рублів, фотографію або навіть засушені квіти. Написані різними мовами, ці листи у Тернопіль надійшли з Росії, Литви, Азербайджану, Грузії, Білорусії, є навіть із Бреста, тоді ще вільного.

Чимало звісток датовано саме 22 червня 1941 р., але більшість написано у більш пізній період. І хоча майже всі кореспонденти вже знали про початок війни і що німці бомбардували Київ і Мінськ, рідні мало говорили про подвиг, а повідомляли синам і чоловікам нехитрі буденні новини. «Напиши, Федю, чи скоро повернешся додому, – звертається до старшого брата молодший. – Ти питав про гармошку. Не турбуйся, вона справна, але якщо ти не скоро прийдеш, я буду вчитися грати на ній. Якщо зіпсую, в крайньому випадку, полагоджу».

А ось радісна звістка – дружина повідомляє чоловіка про народження первістка (на жаль, невідомо, звідки надійшов лист, адже не всі конверти з адресами збереглись): «Здрастуй, любий чоловік Прошечка. Передаю тобі низький серцевий привіт. Прошечка, пишу тобі з лікарні. Здоров'я моє добре. Народила 20 червня о 4 годині дня сина. Наш Прошечка чорний, як жучок, такий же, як ти, і важить без 300 грам 10 футів. Дуже гарний, але в мене болить серце, що тобі не доведеться його побачити…

Я, напевно, як бачила тебе 2 місяці тому, так більше ми, здається, не побачимося. До побачення, любий чоловік. Твоя дружина Іра». І на останок напучує: «Якщо залишишся живий, поводься з усіма червоними дуже добре, бо в такій обстановці треба бути дуже пильним».

– Цей період в нашій історії – початок 1940-х років – мало вивчений, – визнає директор державного архіву Тернопільської області Юрій Гумен, – особливо на Західній Україні. Насправді під час окупації в Україні тривало досить цікаве життя. Поруч із німецькими виходили українські газети, працювали театри, між найбільшими містами було налагоджено автобусне сполучення, адже німці вважали, що Україні вже перебуває у глибокому нацистському тилу.

– Паралельно бурхливо проходило економічне життя – знову виникли ринки і приватна власність. Що мене найбільше вразило, то це програні документи, які розповсюджував німецький Рейх для громадян окупованих територій. Актуальні зараз гасла – «Єдина Європа», «Європейський дім», «Європейське співтовариство вільних народів» – використовувались інформаційною машиною ІІІ-го Рейху. Сьогодні навіть риторика фактично не змінилась.

Тому можна зробити невелике припущення: як би там не було, а нацистська Німеччина це, в першу чергу, німці, тож, як вони любили повторювати, «Вільна Європа – домівка вільних народів» зараз і реалізована. Що й казати, фінансова квартира Євросоюзу знаходиться у Франкфурті-на-Майні у Німеччині, тобто німці, по суті, реалізували програму, проголошену ще фашистами.

Варто визнати: більшість кореспондентів, громадян СРСР, шкодували за червоними, адже до війни в Радянському Союзі людям жилося не солодко. Невідома Катя з Конотопа пише чоловікові Петюні: «Рудченко Степан підписався на позику в лісі, а його дружина в колгоспі, та їхнього хлопця також змушували підписатися, а він відповів:« Де я їх (гроші – автор) візьму? Їхній голова розсердився і сказав, що йому Соловки пахнуть і сердитий пішов. Хлопець собі щось надумався, костюм скинув і написав записку, хто костюм знайде, такому-то віддати, а сам ліг на рейки, і поїзд відрізав йому голову. Його дуже красиво поховали, з музикою і всі люди плакали, за що молодого хлопця зі світу зжили».

Варто визнати: авторці пощастило, що лист не знайшов свого адресата, адже вже у перші місяці Другої світової війни в Червоній армії створили спеціальний відділ, і його співробітники уважно перечитували, а при потребі викреслювали занадто відверті зізнання. Цензори уважно вивчали кореспонденцію і, прочитавши співчуття «ворогу народу», бідна Катя могла відправитися по етапу далеко в тундру. Якщо ж непатріотичні рядки писав додому військовослужбовець, його брали на замітку, справу передавали вже іншим «фахівцям» для детального ознайомлення і, врешті-решт, хлопця могли просто розстріляти за зраду батьківщини.

Воно й не дивно, що в СРСР існував наказ під час відступу разом із військовою документацією знищувати листи. На жаль, ми не дізнаємося, як простий тернопільський листоноша наважився не послухатись і не виконати наказу? Про що чи кого він думав? Про матерів і дружин, які з болем у серці чекали на ці обпалені війною рядки?

Скажімо, оці, надіслані з білоруського містечка Білосток у Горлівку на Донеччині. Дівчина Марія писала коханому Сашкові: «Я хочу бути не тільки супутницею бійця Червоної армії, а й подругою фронту. Не тільки я, всі дівчата нашого цеху і, сподіваюсь, усієї країни готові бути корисними нашій батьківщині. Я сьогодні ще спала, а скільки крові вірних синів батьківщини було пролито! Я турбуюсь через невідомість, чи немає тебе серед них? О, милий, дорогий, швидше відпиши!»

Саме з листів дізнаємося, що весна 1941-го була дуже холодною, посіви погано зійшли. Однак селяни сподівались зібрати добрий врожай. До речі, йдеться в одному посланні, що жито сягало двох метрів заввишки.

Москвичка Надія Позднякова писала братові Миколі у військову частину тодішнього Станіслава (22 червня – автор) «Я хотіла встати раніше і фарбувати вікна і підлогу, але у нас третій день йдуть дощі. Дерева розпустились, яблуні і вишні. Я у газеті прочитала, що яблуні цвітуть на три тижні пізніше, цього не було вже 100 років. Квіти погано зійшли, тільки нагідки, але їх виклювали кури. Працюємо у дві зміни, тож гуляти ніколи, та і як гуляти без сукні, без черевичків і без грошей. Сам добре знаєш, живемо не дуже. Народу стало дуже багато у всіх ломбардах, тож всюди припинили приймати речі, бо переповнені. А от у сусідньому районі беруть. Тож ми пішли о третій ночі і були 725-ми. Писати більше нічого. Голова порожня. Надя».

І зовсім інші думки навіює лист із віддаленого російського села Варваринці від Олександра Шаронова – другу Борису Суслову у військову частину в Дрогобичі. Спочатку юнак перераховує, кого вже забрали до війська, потім повідомляє, що їхні хлопці побились із ровесниками із сусіднього села, але «нам нічого не дісталось. Боря, зараз я залишаюсь один у селі, тож тільки веселощів, що напитися і п’яним з бабехою на сіно». Отже, кожному своє.

Країна по-різному сприйняла війну. Комсомольці – як веліла партія. От пише старшокласниця Ніна з Тули знайомому Василю. Спочатку дівчина зізнається, що у неї «від страху голова з плечей зіскакує, коли уявляє, що до Тули німцям залишилося два міста. Нічого, сумувати не будемо. Не такий зараз час. Якщо буде потрібно, Вася, то я разом з вами стану на захист Батьківщини, хоча ніяк не знайду на карті Тарнопольську область», пише, дотримуючись старого правопису, та закінчує оптимістично:« Живі будемо, не помремо. Жодного прощення нашим ворогам. З комсомольським привітом – Ніна».

Напередодні у школах відбулись випускні вечори, десятикласники почали здавати випускні іспити. Учні з радістю повідомляють на фронт старшим братам і батькам про свої успіхи, ще навіть не усвідомлюючи, що когось з них вже немає серед живих. Не даремно майже у кожному листі з тилу згадують про отримані перші похоронки: кого і де вбили. І тому рідні просять: пиши, повідом про себе хоч слово. Люди ще не усвідомили всього остраху і жаху довгих 4 років війни!

Тим не менше, серед цих двох сотень звісток зустрічають маленькі ліричні шедеври, здебільшого написані дівчатами послання у віршах. От така собі Люба Новікова зізнається сусідському Івану, що раніше соромилась дати зрозуміти, що він їй теж не байдужий. І хоча тепер Ваня далеко, в їхніх краях, як і раніше, співають солов'ї, а у вікно пахнуть троянди, але не принесені милим, а посаджені матір'ю. Лист такий ніжно-оптимістичний, що не хочеться вірити у сумний фінал цього кохання.

«Напиши, повідом, дайся чути…» – благають матері, дружини, рідні. Але втомлені, напівголодні солдати просто не встигали за пару годин відпочинку відписати додому. Темпи відступу були шалені, військові фізично не могли повідомити рідним про себе: вдень йшли кровопролитні бої, а вночі командири не дозволяли навіть цигарку запалити в окопі – ворожий снайпер тільки і чекав на вогник, аби вистрелити. Втомлені піхотинці під час перепочинку пізньої пори від утоми просто валилися з ніг, тому місяцями не писали листів, та й до них звістки з дому не доходили, – здебільшого батьки не знали адреси, номера військової частини, куди писати, зазначив Юрій Євгенович.

«Дорогий мій Светик! У місті велика метушня, цілий день тривога, Чоколівку і частину Солом'янки (мікрорайони Москви – автор) бомбардували. Трамваї стоять і нікого не випускають із дворів. Моторошно.

Севочка, мій дорогий, напиши хоч пару слів. Я так хвилююся, така туга охоплює мене, здається, якби я тебе хоч через шпаринку побачила, було б легше», – зізнається чоловікові Раїса з Москви.

І так майже у кожному листі. Хоча ні, в одному дружина офіцера просить товариша чоловіка по службі… врятувати її речі. Мовляв, їхній ешелон розбомбили неподалік від села, де живуть його батьки. Так не міг би він чи його тато поїхати на станцію і забрати її валізи, дбайливо залишені у чергового? Ось так, одним війна – іншим мати рідна.

Війна. І бійці, і рідні шукали порятунок і розраду у листах, писали, навіть якщо місяцями та роками не отримували відповіді, відправляли в нікуди підписані чорнилом трикутники.

Джерело http://nter.net.ua/index.php?newsid=13634


Залиште відгук

Ваше ім"я:

Відгуки:

Формулы на латехе: $$f(x) = x^2-\sqrt{x}$$ превратится в $$f(x) = x^2-\sqrt{x}$$.
Для выделения используйте следующий код: [i]курсив[/i], [b]жирный[/b].
Цитату оформляйте так: [q = имя автора]цитата[/q] или [q]еще цитата[/q].
Ссылку начните с http://. Других команд или HTML-тегов здесь нет.

Сколько будет 37+2?

По темі «Цікаве»
По темі «1941»

ОСТАННІ НОВИНИ

Ще у розділі «База»

Последние комментарии на сайте