Головна | Останні долучення | Теґи | YouTube | Шо там у Тернополі? | Придбати #СеріяКнигДитинствоТернополя у автора


4 дописи з тегом

Стахо-вар'ят

Спогади про тернопільського Стаха (вар'ята) Браніцького

У нас, у Тернополі було чимало наших людей, що чимось виділялися. Одним із них був Браніцький (імени його не пригадую / Стахо-вар'ят, Станіслав Браніцький). Я певен, що він не мав нічого спільного з польським родом Браніцких. Між іншим у важких початках у ЗСА я працював при будові автострад із Сапігою, який не мав нічого спільного з княжим родом Сапігів, так як славна жидівська акторка Лідія Потоцька з графами Потоцькими.

Браніцький, про якого пишу, мешкав на вулиці Острозького в підвалі «Міщанського Братства», там же і мав свою робітню дерев'яних відер, бочок: виконував і деяку столярську роботу. В Тернополі знало його дуже багато людей, а тих, що мешкали на довжелезній вулиці Острозького і поготів.

Браніцький виділявся вродженим хистом послуговуватися віршованою мовою в щоденному спілкуванні з людьми. Його скороспіле й безпретензійне віршування мало ті властивості, що в ньому був сенс і воно тісно в'язалося з темою.

ПАН БРАНІЦЬКИЙ ЙДЕ В ГОСТІ

До моїх батьків приходив Браніцький тоді, коли треба було привести до порядку бочки, щоб квасити в них капусту на зиму для нашої великої родини. Від «Міщанського Братства» до нашої хати на Зарудді, треба було пішки подолати відстань біля двох кілометрів. Браніцький був менш-більш у віці мого батька, тому з привозом бочок до нас, як старшу людину я залюбки був би виручив, з другої ж сторони тоді, як батьки, так і ми, діти, не мали б тієї втіхи, як він до нас приходив і розважав нас усіх своїми розповідями «до складу і прикладу», як говорили мої молодші брати, бо я вже знав, що собою являє гумор і сатира. Найгірше було те, що коли мав прийти Браніцький, на якого ми, діти, вже нетерпеливо чекали, наш батько строго забороняв нам заголосно сміятися, бо молодші брати не сміялися, а реготалися, мало не душилися зі сміху, зрештою дітям до сміху, як кажуть, багато не треба.

Саме на нього чекаємо, бо при стрічі з батьком сказав, коли буде у нас. Дехто з дітей загладає у вікно, а за хвилину вигук: „пан Браніцький!, пан Браніцький!». Ось уже примикає ворота та прямує до хати. Якраз вечеряємо. Батько встає з-за столу привітати сподіваного гостя. Мама очевидно запрошує його повечеряти з нами.— Просимо, пане Браніцький, «чим хата багата…» запрошує мама.

ВУЛИЦЯ ОСТРОЗЬКОГО

Жаль, що не пригадую, але й годі пригадати собі після шістдесят семи років того віршованого привітання і цілої розмови при вечері, радше того, що він говорив віршем, а при тім одно за одним сипав, наче з рога достатку.

У міжчасі Браніцький кинув оком крізь відчинені двері на кухонну піч, а побачивши на ній великий чавунний горнець, запитав наймолодшого брата, що ще не ходив до школи, скільки нас дітей. Відповів «сім», а Браніцький: «кажеш сім, то ви з'їсте все, що в тім баняку зовсім»

Повечерявши, Браніцький склав віршовану подяку. Хвалив господиню, мовляв „має золоті руки«; тут і зараз рим, що „завдала собі муки». В дійсності моя мама мала спрацьовані руки, та якраз того вечора не завдала собі жодної муки. Сказав, що вечеря була „празнична», а не така собі „звичайна», в насправді вечеря була дуже скромна.

Браніцький, як було видно, любив дітей, зокрема малих, бо гладив по головці моїх молодших братів, а наймолодшому, якому з розпірки штанят зі заду виглядала червона сорочинка, пришив таке: «а цей хлопчик комуніст.» Я на це: цікаво, чому? „бо ззаду має червоний хвіст».

ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВОКЗАЛ

У Тернополі в часі І світової війни мінялися фронти й разом з тим мінялася влада. На залізничній станції якось знайшовся Браніцький у той час, коли там було дуже багато червоноармійців, чекали на транспорт. Браніцький приступив до якогось бійця, привітався і щось віршем до нього промовив. Браніцького окружило більше бойовиків і хтось із них попросив, щоб „дядя» до них усіх промовив. Браніцький, якого не треба було довго просити, став на якесь підвищення й виголосив цілу промову віршем. Хвалив їхнє геройство очевидно українською мовою.

Свою промову закінчив: „ви козацького роду, заслужили нагороду — в кість дістав проклятий лях, бо розбитий в пух і прах»

Постав регіт, оплескам не було кінця та не жаліли солдати промовцеві дрібних подарунків. Підбадьорені вояки почали співати й танцювати під гармошку.

ПОКАРАННЯ

Недовго після того Тернопіль опинився в польських руках. Почали розвідувати, шукати тих, що піддобрювалися до більшовиків. Було багато арештованих, більшістю невинних, як то звичайно буває у воєнний час, а серед них і Браніцький. Суддя з уваги на велике число обвинувачених, швидко з ними справлявся. Прийшла черга на Браніцького. Суддя: „Обвіньони Браніцкі пов'є, як то било». Браніцький:

Прошу Високого Суду, розповім без труду.
Власне тепер сказати є добра пора,
якого за більшовиків зазнав я добра.
Як прийшли більшовики, взяли владу в кулаки,
почалась бійка, лайка, Ревком, через вичайка»…

У цьому місці суддя перервав зі словами: „добже, добже — пане Браніцкі, — вистарчи, дзєнкує».

Браніцький, як оповідали, в ході свого слова безщадно розкладав більшовиків, скріплюючи сказане відповідними аргументами, що видимо подобалось судді, бо цілий час усміхався та був заскочений і дуже здивований звідкіль узявся у Браніцького, звичайної людини, такий незвичайний дар версифікації. Це напевне йому, як судді трапилось уперше в його судовій практиці. Як суддя міг не всміхатися, коли почув:

„І тому до москаля — нема ґвера, бери рискаля».

З тієї цілої групи обвинувачених, одинокому Браніцькому суддя сказав: „пан єст вольни».

Недовго після того, якраз під будинком суду, Браніцький зовсім припадково надткнувся на того самого суддю. Один одного пригадали собі. Поздоровились. Браніцький крокує далі, а суддя: „Пане Браніцкі! як сєн жиє?»

«Дякую. Якось пхається, а доля з нас насміхається. То щойно живуть французи, англійці, американи, а ми, українці, як ті цигани. Суддя підсміхнувся, подав Браніцькому руку і сказав: „шкода, же нє мам часу, до відзеня, пане Браніцкі!»

КОВЗАНКА

Однієї зими, як я йшов на «Майдан» ковзатися, повз входові ворота проходить Браніцький; помітивши мене, питається: „Йдете на спорт?». Відповідаю: іду, а Ви? „Ні, бо я голодний як чорт».

Звичайно коли пишеться про когось, мимоволі пригадуються моменти з власного життя, тому в оцьому тексті одна-одинока вставка колишнього спортовця.

В цій хвилині пригадую собі, як я дитиною шугав ковзанами по рудці, що творила другий бік моєї вулиці. Від тієї рудки і назва нашої дільниці „Заруддя».

Згодом підлітком ходив я ковзатися по недалекому ставі, коли вкривався грубим льодом, на якому безпечно було робити „перекладанці», „голендри», „млиці», тощо. Винятковим етапом мого ковзання був інший став — у Бережанах, коли в 1928 р. відбував я військову повинність у польській армії. Зимою того року власне на бережанському ставі проходив ковзанярський конкурс (у фігурному ковзанні) 12-ої Дивізії Піхоти, в якому я брав участь із добрими осягами.

Вертаючись до теми, Браніцький не опускав імпрез, що відбувались у театральній залі „Міщанського Братства». Звичайно можна його було побачити на балконі. Ми, хлопці, любили, як він перед виставою чи концертом або в перервах щось нам віршем розказував. Нам дуже до вподоби були його розповіді про різні ситуації, зумовлені Першою світовою війною як напр.

„Звідси позиція і звідси позиція, а всередині реквізиція»

Хлопці любили теж ставити йому питання, а ще більше, як він на ті питання відповідав, напр.

Пане Браніцький!, чому Ви не граєте якоїсь ролі? Відповів: „бо їм пісні бараболі».

Коли в Тернополі виступав Хор Котка, його адміністратор свої перші кроки спрямовував до Браніцького. Любив послухати його розповідей і при цій нагоді прохав, чи може помитися, у нього. Очевидно Браніцький дозволяв. Не любив тільки, щоб мідниця була заблизько відра з чистою водою, що в ній Браніцький варив їду, тому казав:

„Пане Давиденко! зробіть мені добро, заберіть набік відро «.

Браніцький для кожного віку мужчин, головним чином молодих, любив щось сказати, щось їм порадити. Тим, що залицялися до дівчат, давав добрі поради, схожі на лекції належної поведінки супроти жінок.

„Заки стрінеш панну,лізь у ванну.Будь добре вбраний,будеш миложданий.

Тримай добру лінію,не стратиш опінію,бо через дурну голову,свавільні руки дійде до розлуки.

Без доброго тону ані кроку, бо панна скаже замкнути двері… з другого боку».

Звертаючись до моїх гімназійних колег зі старших кляс, казав:

„Дай вам Боже здати матуру, буде легше пройти з ляхом авантуру,
а як вийдете з високої школи, то положите кінець цілої крамоли «.

Підросткам, яким не пощастило дістатись на спектакль із шахрованими квитками, казав: „Ідіть спати, шпінґалети!, нині не курсують ваші білети».

Одного разу старший шкільний колега, що мешкав недалеко «Міщанського Братства», приніс до Браніцького поламане крісло, щоб його збити докупи чи склеїти столярським клеєм.

  • Браніцький: „Крісло трісло?»
  • Та трісло, пане Браніцький. Коли буде готове?

Відповів: „В суботу віддам роботу».

Браніцький, вправді був до деякої міри й ориґіналом, як стати було з ним до розмови, зразу можна було помітити, що поза щоденною працею, він ще багато читає. Жаль тільки, що він, із-за обставин змарнував свій вроджений рідкісний поетичний талант.

Коли заглиблююсь у думках про Тернопіль, моє рідне місто, за яким невпинно тужу, тоді ввижаються мені, мов у сні, незабутні місця й у парі з тим знайомі земляки, а серед них Браніцький з довгою бородою, в якійсь немов чернечій рясі аж до землі. Останнім разом не відзивався, замовк, як і замовкла його специфічна доморосла Муза.

Яр. Климовський
Бюлетень Земляцького Об«єднання «Тернопільщина» Ч.10, червень, 1990 р.

Стахо / Оповідання Бориса Демківа

Ніхто у місті не знав його прізвища, і для дорослих, і для дітей він був просто «Стахо». До війська, з невідомих для нас причин, його не взяли, хоча ззовні він виглядав абсолютно здоровим. І вже за цей гандж його деякі вважали мало не причинним. Але він і на це не ображався, відповідаючи на всі кпини якоюсь не то веселою, не то печальною усмішкою, що ніколи не сходила з його обличчя.

В п’ястуку у Стаха завжди була затиснута монета древньої чеканки. Час від часу він зважував її на долоні, підкидав угору і, глянувши, що випало, «орел» чи «решка», прямував далі своєю дорогою. І з такою впевненістю, мов на тій срібній монеті, як на компасі, був визначений кожен його рух у просторі і часі життєвого колообігу.

Дітей у Стаха не було. А старенької матері і дружини в місті майже не бачили. Вони цілими днями порпалися на подвір’ї міського магістрату (тепер на цьому місці розташований пам’ятник Пушкіну) у величезних купах старих канцурів, які звозили сюди з єврейських гетто, мов розчахнуті вітрильця чиїхось невиправданих надій. Найбільше було дитячої одежі. Знаходили жінки серед дрантя дивом уцілілі кавалки матерії, прали їх, прасували і ходили на далекі села міняти на вбогий харч.

Коли вони поверталися, то ми, дітлахи, знали про це першими. Бо в такий знаменний день Стахо у своїх бездонних кишенях завжди знаходив для нас щось «від зайця» — сухарик, яблуко чи грудку цукру. Ми дивилися на нього, як на чарівника, і боялися простягнути руки, бо, здавалося, лише торкнешся і гостинець щезне, розвіється у повітрі, як золотава мара.

Ласуючи його нехитрими дарунками, ми самі ніколи не бачили, аби він їв чи пив. З ранку до пізнього вечора Стахо щось майстрував, лудив старі баняки. Не було, здається, на світі замка, до якого б він не зумів підібрати ключа. Казали, що Стахо стоїть навіть на якомусь спеціальному обліку. Та найбільше він любив у вільний час виробляти з блискучої бляхи формочки для тістечок. Яких лише не було: і коники, і рибки, і кумедні, і манливі зірочки, і півмісяці.. Лише ніхто в дні окупації (німецької — прим. авт.) цього краму не купував, бо не було на той час ще форми, в яку можна було б втиснути людську нужду і страждання.

Старий ринок тоді нагадував потривожений вулик. Він то затихав, мов пригрітий на сонці ситий кіт—воокіт, то знову вибухав гулом свого природного єства. «Дріжджі! Кому дріжджі?! Дріжджі! Дріжджі!» — як набридливий ґедзь, бринів голос перекупки. «Поташ! Поташ, Поташ…» — шелестіло між рядами, мов серед сухої тирси пробігла ящірка. «Камінчики! До запальнички! Камінчики!» — розсипалося олов’яним шротом у густому повітрі. «Свіжа риба! Свіжа риба!… тільки спить… Свіжа риба!» — хтось жартома набивав ціну своєму товару. «Пляцки! Гарячі пляцки! Пляцки!» — смачно виляскувало у вухах. І ми лише слинки ковтали. Нічого не купивши, як нічого і не продавши, ми слідом за Стахом, як сонні мухи, поверталися на свою кападоцію.

Після невдалих торгів Стахо переодягався у свій старий, як світ, чорний костюм. Прикривав голі груди манишкою, чіпляв на шию краватку—метелик. І вів нас на гастролі до літнього філіалу ресторації «Адрія» (Шевченка, 23 — прим. авт.).

У програмі «концерту» був лише один коронний номер. Стахо садив когось з нас на крісло. Кланявся галантно лише головою. Потім чинно брав стілець з «асистентом» правою рукою, підносив угору і однією ніжкою ставив собі на підборіддя. Залою «Адрії» опановувала тиша. І лише ми вищали від страху і захоплення… Потім, зібравши між столиками свій «артистичний» гонорар, поспішали знову гуртом на ринок, щоб ще встигнути купити гарячих пляцків. Ці смажені на олії з тертої картоплі млинці і донині вважаю королівською їжею.

…Німців, які вже вели себе в Тернополі, мов справжні господарі, Стахо наче не помічав. Та й вони не звертали на нього уваги. А коли якийсь фріц його зачіпав, намагаючись пожартувати з «руським Іваном», то у Стаха для всіх був один діалог: «У тебе мати є? — запитує серйозно у німчури. „О, матка, матка! Я, я…“ — булькоче той. „Тоді скажи їй спасибі…“ — продовжує Стахо. „Яволь! Я, я, я…“ — туркоче задоволений німець. „За те, що тебе такого дурного на світ пустила“ — ставить крапку на кумир. І німчура, так нічого й не второпавши, прямує задоволений далі. Ми ж дусимося від сміху і радості, що той банькатий нічого не запідозрив. Та якось поліцай доніс в комендатуру, мовляв Стахо, отой дурник, насміхається над носіями „нового порядку“…

Дні тягнулися роками. Кападоція наче осиротіла. Навіть вигуки перекупок долітали з ринку якимись безтілесними і холодними, мов зелене жабуриння на ставі…

Коли, нарешті, Стахо знову з’явився у місті, він, здавалося, став ще вищим, наче сама нужда витягнула його угору. І лише усмішка запала десь на саме дно його добрих карих очей. У поліції, де Стахо просидів, більше місяця, мабуть, пронюхали про його „фокуси—покуси“. І відтоді нерідко якийсь шваб, щоб позабавитися від нудьги, примушував Стаха виступати „во славу великого рейху“, який вів переможні наступи на фронтах, на базарі, чи просто на вулиці, екзальтуючи такі безкоштовні „вистави“ пострілами з пістолета.

Один з таких „концертів“ Стаха врізався мені в пам’ять на все життя. Стояв теплий вересневий день. З оболоні долинав запах паленого картоплиння. Ми у товаристві сиділи на галявині під високим дубом—нелинем. І Стахо навчав нас своєму мистецтву, яке полягало в тому, „що в природі нема нічого зайвого“. І справді, весь, на перший погляд, непотріб під його всесущими руками перетворювався на дивовижні речі. Туга очеретина — на сопілку. Дві порожні консервні бляшанки, вмонтовані одна в одну — на блискучу скарбничку для монет, нічого, що їх у нас ніколи не було. Кілька жолудів і мідних дротинок — на хвацького середньовічного лицаря в захисних обладунках, що опирався рукою на ефес гострої шпаги…

У розпалі роботи над черговою „диковинкою“, де не взявся цибатий, мов індик, фріц із своєю козеподібною „фрейлен“. Побачивши Стаха, він зрадів:.„О, Стах! Рюські артіст! Бітте! Бітте!“ — плескав у долоні, маючи, очевидно, намір позабавити свою даму. Відчувши заворушення, на галявину почали сходитися охочі до дешевих сенсацій. Німці вже зручно усідалися кружка, наче у справжньому шапіто, і щось задоволено белькотіли.
Ми ж ні на крок не відступали від Стаха, живою стіною розбивши цей імпровізований „театр“ на два табори. З одного боку вже зібралася вся наша кападоція. Навпроти сиділи німці і поліцаї зі своїми ерзац—дамами. А цибатий, мов самозванець—диригент, вже розмахував пістолетом і щось вигукував, мабуть, вимагав розпочинати „бліц—концерт“.

Лише на Стаховому обличчі годі було щось виразне прочитати. Воно було спокійне і зосереджене. Очевидно, саме так найгеніальніші актори світу виходять на кін, де несамовита публіка чекає, що її обов’язково чимось здивують.
Хтось приніс із сусіднього будинку крісло — обов’язковий атрибут виступу. Дехто примостився просто на зеленій траві… І „коронний номер“ Стаха розпочався. Разом з оплесками в нього полетіли вигризки яблук, абрикосові кісточки, камінці… Один з яких раптово влучив Стахові в око. Він здригнувся, крісло на підборідді захиталося. Але за якусь долю секунди Стахо вже встиг опанувати свої рухи. Однією рукою збив крісло, а другою підхопив у повітрі на смерть переляканого „асистента“.

Мешканці кападоції полегшено зітхнули. А німці якраз почали входити в дикий раж. Крики перемішалися з пострілами. „Фрейлен“, вдаючи переляк, томно закочувала очі. А її галантний кавалер, наводячи пістолет на Стаха, вимагав продовження „програми“. І в цю мить Стахо раптом змінився до невпізнання. З дна його очей знову виплила повновида усмішка. Рухи стали чіткими і впевненими. Попросивши всіх відійти подалі, він якось неприродно весело оголосив: „Танець ножа!“. Взявши в одного з фашистів тесак, він натягнув на голову беретку, вимостивши її кружельцем тонкої бляхи. І, поставивши на голову ножа вістрям вгору, почав жонглювати. Ніж, мов живий, ходив по голові, опускався на чоло, сягав кінчика носа, знову повертався на тім’я. Лягав на маківці плашма, поволі зводився, мов зачарована музикою кобра, дзиґою крутився на вістрі, знову перевертався на пуків’я… Піт рясно заливав Стахові очі. Темними плямами зволожував сорочку. А цибатий все реготав і, як навіжений, підганяв, погрожуючи Стахові чорною цівкою пістолета. Стахо, здавалося, зібрав у своєму худющому тілі останні сили… Ніж завмер на чолі. Потім руків’я на голові завертілося у шаленому піруеті. Стахо, мов підкошений, впав перед німцем на коліна і лезо тесака, увійшовши в горизонталь, відірвалося від Стахового чола і блискавично впилося німцеві у горлянку.

Ніхто з присутніх не встиг відразу збагнути цього „фокуса“. Від несподіванки всі бурхливо зааплодували… Лише, коли побачили, як у скоцюрбленого „диригента“ з горда жебонить кров й почули істеричний вереск „фрейлен“, фашисти опам’яталися і почали стріляти… Ми тоді думали, що вмирають лише на війні, де вибухають бомби, гримлять гармати, свищуть кулі… І ніяк не могли уявити, що на високому „нашому: дубі—нелині висить Стахо…“.
Сьогодні, за перебігом десятиліть, вже можу робити якісь аналогії. А тоді нам навіть важко було його з кимось порівнювати. Він був нам і за батька, і за старшого брата, і за доброго приятеля. І усе це вміщалося в єдиному слові „Стахо“.

Він висів спокійний, як і перед своїм останнім „концертом“. Сліпий вітер розвівав у повітрі його смолянисте волосся, якого навіть роки не торкнули сивиною. Глибокі кишені штанів віддувалися, наче напаковані гостинцями, які він ще не встиг пороздавати дітлахам. У п’ястуку, як завжди, була міцно затиснена „монета—компас“, наче він збирався ще раз підкинути її вгору, щоб дізнатися, аверс чи реверс тяжіє над його долею…

І, зненацька, вже по мертвому обличчі покотилася і впала на землю важка, мов ртуть, краплина. Чи починався дощ. А чи це була перша і остання Стахова сльоза. Я і досі не можу цього збагнути…

І коли нині дивлюся на найбільших „зірок“ естради з високими званнями і блискучими регаліями, я згадую Стаха, безіменного „артиста з народу“ і його останній „коронний номер“… Танець ножа…

Оповідання Бориса Демківа
Газета „Тернопіль вечірній“ / 5 грудня 1992 року

Стахо-вар'ят / СВІДЧЕННЯ № 3 / Леся Філінська

Стахо-вар’ят, так би мовити, як-то тепер кажуть, тусувався в основному в районі базару. А базар був там, де тепер краєзнавчий музей. Моя мама там працювала в чайній на касі. Позаду за їдальнею містився буфет. Я іноді до неї забігала після школи. Та й мусіла через те місце, де пияки з пивом стояли, проходити. Ну і йду… А Стах такий був високий, важкий чоловік, потужний.

Пам’ятаю таку анекдотичну ситуацію. Якби її не чула, то думала би, шо то хтось шось прибріхує. Прийшов, хлопи п’ють пиво, таранька лежить, якась горілка.

— Хочеш послухати радіо «Свобода»?
Хлопи думають… Та як так?!
То ж не тепер дивно…
— Хочу!
— То наляй мені пива трохи і 50 грам.

Наляли…

— Стахо тако взяв маринарку (піджак — прим. авт.). Був, чесно кажучи, офермистий, опущений… Взяв маринарки комір, затулив писок і каже: «Шшшшшшшшш…..»
— Хлопці, чуєте, глушат?!

Я не думаю, шо він був вар’ятом в чисто такому медичному сенсі того слова. Це як королівський блазень. Він говорив про те, що всі думали, але не відважувалися говорити.

Уривок із книги «Про людей та людисьок» (2019)

 6   7 міс   Леся Філінська   Про людей та людисьок   Смішне   Стахо-вар'ят