Най все буде Тернопіль! — публічний цифровий архів історії міста

Старовинні церкви Тернополя

4 березня 2018 року, 13:44

Церква Воздвиження Чесного Хреста

На пагорбі, над ставом, неподалік від Львівської брами, здавна височить церква Воздвиження Чесного Хреста, звана в народі Надставною. Побудована вона у ренесансному стилі. Перші історичні відомості про цю церкву знаходимо у грамоті князя Костянтина Острозького від 1570 року, хоч народні перекази пов’язують існування церкви в цьому місці із періодом князювання Данила Галицького. Первісний вигляд церкви зберегла тільки її середня частина. Передню вежу, що була колись рівночасно і дзвіницею, добудовано у 1627 році. Про це засвідчував напис, який до наших днів не зберігся. Твердив він, що вежу-дзвіницю побудовано за панування у місті Томи Замойського та його дружини Катерини (походила з Острозьких), за єпископа Єремії Тисаровського, 1627 року, місяця липня, 28 дня.

Відомості про «муровану церкву над ставом, а при ній священика Євстахія, що мешкає в домі, побудованому біля церкви», знаходимо також у подорожньому щоденнику мандрівника Ульріха фон Вердума. В інвентарі міста 1672-го року у переліку будівель при вулиці Львівській також зареєстрована «з каміння мурована церква над ставом, що стоїть недалеко від Львівської брами». Тут зберігалося старовинне Євангеліє, надруковане у Вільні у 1649 році і майстерно оправлене відомим тернопільським ремісником з таким написом: «В ліпоту облечене сіє Євангеліє року 1650, місяця червня, 29 дня. Іоан, Тернопільський золотник». Напрестольне Євангеліє було оздоблене плоскорізьбою, в центрі якої – Розп’яття Христа, а навколо різьблене зображення Святих Тайн. У Євангелії був запис про те, що воно «відкуплене від жовнірів під час Межибозького збурення» (перемога козаків над поляками 9 липня 1649 р. під Межибожем).

У церкві Чесного Хреста був також чудо­творний образ Пречистої Діви, стверджений грамотою єпископа Атанасія Шептицького у 1730 році. Опікувався ним шевський цех, оскільки передав ікону тернопільський швець Маркевич. Потім чудотворна ікона зберігалась у Середній церкві.

Існують перекази, що у Надставній церкві була більш давня чудотворна ікона Божої Матері. Історія її така. У 1673 році татарські загони кримського хана Селім Гірея з півдня і сходу вдарили на Теребовлю, а з півночі, із зловісного Чорного шляху, вдерлися під Тернопіль й оточили його з трьох сторін. Козаки, які стояли залогою у місті, разом з міщанами відбивались з валів, маючи опору тільки у церкві Різдва Христового, де був сильний загін й гармати. Із боку ставу загрози для Тернополя не було.

Міщани зібралися у Надставній церкві і в га­рячій молитві благали допомоги Пречистої ­Матері Божої. Раптом почувся пронизливий крик і одночасно вбіг переляканий жид. Під час Богослужіння він стояв неподалік і по-своєму також молився. Враз він побачив у повітрі над церквою якусь пані, яка стелила над храмом вузьке полотно. Забігши у церкву, він остовпів від здивування, бо в образі, перед яким гаряче молились люди, упізнав цю пані. Це була Матір Божа.

Майже рівночасно до табору нападників прибув татарський гонець із дорученням відступати, бо їх власні стріли повернулись проти них і завдали великої шкоди. Так Богородиця уберегла Тернопіль від повної руїни. Є відомості, що це чудо було записане на початку XVIII ст. у літописі церкви Святого Миколая в селі Богданівка (тепер Підволочиський район). Але, на жаль, доля цієї чудотворної ікони невідома.

З оборонним характером Надставної церкви пов’язані історичні перекази, що сягають часів Дорошенка, коли татарські і турецькі напади були на Поділлі досить частими. У старих краєзнавчих часописах («Наша батьківщина») знаходимо перекази про один такий напад татар на Тернопіль: «… Була тиха серпнева ніч. Життя в місті затихло зовсім, тільки на міських укріпленнях-валах час від часу перекликаються вартові. Старому дякові Надставної церкви Йосипові чомусь не спиться. Він вийшов зі своєї хатини-дяківки, обійшов її довкола, глянув на спокійне плесо води у ставі, підійшов до церкви і спинився біля вежі-дзвіниці. Постояв хвилину, і ось почулося йому десь далеко неначе іржання коня. Прислухався уважніше – знову нікого не чути. Йосип підійшов вище на церковний цвинтар, пристанув і вп’ялив свої старечі, але ще бистрі очі, у темряву ночі, в напрямку на південь, відкіля причувся йому невиразний гомін. Шибнула думка, чи не загін татарський підкрадається під місто. Тепер уже про сон й гадки не було. Вернувся в хату, взяв ключі і вийшов на церковну вежу. Вдивившись крізь віконце у далечінь, доглянув він, як на південному узгір’ї стали зарисовуватись перед його очима якісь невиразні білі, а дальше темні, плями на полях. Вони наче ворушились. Йосип чув наче відгуки якихось голосів. Це підсилило його здогади. Йому треба відважитися на щось. Він приступив до малої гарматки-гаківниці, глянув у віконце. У сутінках ночі тепер уже добре побачив він білі шатра, а кругом них вози, коні й людей. Тепер він уже не надумував довго. Присунув гарматку до вікна, всипав пороху, вложив кулю і, спрямувавши зір на узгір’я, почав наставляти. Незабаром гукнув постріл, а вслід за ним піднявся на узгір’ї страшний крик. Йосип вистрілив ще вдруге й утретє.

З далеких піль на півдні став доходити виразний гомін людей, скрипіт возів – татари почали з’їжджати у протилежну від міста долину. На відгук пострілів заворушилися вартові на зам­ку й міських валах, збудилося місто; все заметушилося, готуючись до оборони. Але татари цим разом не показалися. Вранці вийшли люди поза укріплення міста, подались на узгір’я, але по татарах і слід загинув. На стернях, столочених кінськими копитами, знайдено тільки тапчан, що стікав кров’ю. Біля тапчана лежали на землі рештки тіла провідника загону Бакая, що готував напад на Тернопіль. Як виявилося пізніше – татари забрали покалічене тіла Бакая зі собою. Місто зажило знову на деякий час спокійнішим життям».

Побутує й инший варіант легенди про Бакая, убитого з церковної бані стрілою із лука. Ще й донині серед старожилів міста можна почути слова «Бакаїха», «на Бакаїсі». Ця назва стосується смуги тернопільських полів і лугів, що йшли від церкви на південь у напрямку колишнього березовицького гостинця. Цей топонім зафіксований і на давньому кадастровому плані міста.

У 1760 році Гелєна Замойська надає Надставній церкві окрему фундацію: «…повідомляю тією вічною фундацією і записом моїм, зробленим в імені моїх синів, що до церкви в том місті існуючої, з давних-давен вимуруваної при Львівській брамі під іменем Воздвиження Святого Хреста для користання парохів, що мають при ній бути, поля на дві руки по дев’ять днів на вітівщині, сіножаті на дванадцять косарів на болоті навпроти братського поля, призначую, виділяю і на вічні часи записую». Перелічене майно, згідно з записом, від усяких данин і податей увільнялось. «День» і «Косар» у процитованому документі – назва мір: «День» дорівнював півтора морґам, а «Косар» – це простір сіножаті, який скошував добрий косар за один день.

У 1904–1906 роках у церкві Чесного Хреста працювали два монахи василіяни (оо. Григорій Залуцький і Митрофан-Михайло Михняк). Своєю працею вони здобули прихильність міста, але через непорозуміння з тодішнім парохом змушені були покинути Тернопіль.

Воздвиженська церква зазнала часткових руйнувань під час Першої і Другої світових воєн. Сучасного вигляду вона набула після реставрації 1954 року. Довгий час приміщення використовувалось не за призначенням. Було знищено дзвіницю, цінний іконостас, розписи інтер’єру. Тепер церква належить Українській автокефальній православній церкві. Відновлення іконостасу і розпис інтер’єру виконав тернопільський художник Богдан Ткачик.

Церква Різдва Христового

У центрі міста, на розі вулиць Руської і Митрополита Мстислава милує око старовинний храм оригінальної архітектури – церква Різдва Христового, або, як її ще називають, Середня. Вона належить до найдавніших споруд міста. У давні часи до неї прилягали міські вали, поряд була Кам’янецька брама. Уперше про дерев’яну церкву згадується у королівській грамоті від 6 липня 1566 року, де йдеться про укріплення міста сином Яна Тарновського – Христофором. У ній говориться, що міський мур тягнувся зі сходу вулицею Кам’янецькою (частина теперішньої Руської), або так званим головним трактом, близько церкви Різдва Христового.

З цією церквою пов’язане перебування у Тернополі в 1589 році царгородського патріарха Єремії. У зустрічі патріарха з тернопільськими братчиками брав участь знавець грецької мови Кирило Транквіліон Ставровецький – автор книги «Зерцало Богословія», виданої у Почаєві 1618 року. Тоді ж Єремія затвердив статут і свободи «Рождественського братства церковного». У грамоті Костянтина Костянтиновича Острозького згадується, що він, як власник Тернополя, надав у 1570 році два лани поля на витрати церкви і шпиталю. «Лан» дорівнював 30 морґам (морґ становив 0.5985 га). Цим наділом повинно було розпоряджатися брат­ство, до якого входив і володар міста. До благодійної роботи також залучалася Хрестовоздвиженська церква. У 1735 році чинність цього привілею знову була підтверджена. У грамоті князя Острозького згадується також про школу, яку провадило братство.

Історія кам’яної оборонної споруди починається з 1602-го. У храмі зберігалася записна книга, в якій зазначалося, що він будувався з липня 1602 до вересня 1608 року, фундаторами були ктитори Василь Ігнатович, відомий під прізвиськом Чайка, і Семен Григорович. Будівництво доручили «доброму муляру» на ім’я Леонтій. Крім фундаторів, споруджувати церкву допомагали всі парафіяни: своєю працею, грошовими пожертвуваннями, будівельними матеріалами (видатки на будівництво становили 1916 золотих). На фундаційному камені було висічено: «Въ лъто созданія міра 7111, отъ во­площенія сына Божія 1602. За счастливо на той часъ будучаго, панованя ясне освецоного князя Александра воєводи Волынского святьїя его памяти ясне освецоного князя Василя Острог­ського, воєводи кіевского, за святобливой памяти Гедеона Балабана епископа львовского, початся муровати храмъ сей Рождества Господа Бога и Спаса нашего Іисуса Христа, и совершенно докончился въ року 1608 сентемврія, 4
и посвященъ Іереміем Тысаровескимь епископомь львовськимь и Каменця Подольского року 1609».

Кам’яна церква неподалік валу була одночасно оборонною спорудою і входила у загальний комплекс захисту міста. Первісно вона сягала по нинішній бабинець, де над дверима і був згадуваний фундаційний напис. Пізніше спереду добудували притвор, але в такий спосіб, що над ним була стеля, а над нею, на поверсі, церквиця, а точніше, приділ Пресвятої Трійці. Тоді ж добудували два невеликі бокові бастіони і перехідні галереї. Практично під одним куполом діяло дві церкви – Різдва і Святої Трійці. Грамота львівського єпископа Йосипа Шумлянського 1668 року засвідчувала утворення братства для молоді при церкві Святої Трійці.

За переказами, у Середній церкві молився під час визвольної війни Богдан Хмельницький. Із грамоти князя К. Острозького, підтвердженої у 1743 році Якубом Собєським, дізнаємося, що церква була соборною, при ній, крім священика, служив і диякон. Парох цієї церкви був уже протоієреєм, протопопом, або намісником єпископа на всій Тернопільській території. Згідно з цією грамотою, церква мала право відати майном Хрестовоздвиженської, приймати і віддаляти дяка і проскурницю. Її священик щороку звітував перед князем або намісником.

При храмі був старовинний цвинтар, який вже згадувався в інвентарі міста 1672 року. Напис, висічений на пам’ятному хресті неподалік храму, нагадував про великі людські втрати, яких зазнав Тернопіль під час чуми 1770-го. Тоді в місті вимерло до 10 тисяч осіб. Уся церковна територія була обнесена муром. В описі міста 1672 року згадується церковна кам’яниця, в якій мешкав священик Григорій.

Після 1700 року церква Різдва стає греко-католицькою. У 1808-му вона зазнала значної реконструкції: стелю в притворі було завалено, камінь з фундаційним написом перенесли за вівтар біля бічного входу. Ймовірно, зазнали зміни розписи інтер’єру. Дещо пізніше, наприкінці ХІХ століття, спорудили дзвіницю з трьома дзвонами.

18 листопада 1918 року у Середній церкві присягали на вірність Українській державі співробітники окружної військової команди та командири підпорядкованих їй частин. Приймав присягу отець Володимир Громницький.

Сучасний архітектурний вигляд церкви остаточно сформувався після останньої рекон­струкції у 1936–1937 роках. Тоді у вівтарній частині вибили два допоміжних вікна для ліпшого освітлення, дещо змінили форму головного купола та іконостасу, розписали інтер’єри.

Від Руської вулиці в церкву вела вхідна брама у кам’яній огорожі, що сягала тротуару. Дзвіниця була при самому мурі. Із західного боку до церкви прилягали кам’яниці. З південного боку – будинок для священика і парафіяльної канцелярії. А з південного заходу стояла дяківка, де в передвоєнні роки відбувалися репетиції церковного хору під керівництвом Степана Шутовського. Хор співав щонеділі на великій Службі Божій, брав участь у різних громадських святах, особливо у Шевченківських урочинах. Третього червня 1934 року тут відправлялась жалобна Богослужба за Симона Петлюру. Відслужили її отці В. Громницький, С. Колянківський та С. Ратич. Співав хор «Поділля». У Службі брали участь представники місцевої влади та військові.

Після так званого Львівського Собору 1946 року церкву Різдва, як і инші храми, передали Російській православній церкві. Тепер храм належить до Тернопільської єпархії УАПЦ.

У 1958-му, під час розширення вулиці, мур, що оточував церкву, розібрали, а дзвіницю перенесли. Частину церковного подвір’я зайняла вулиця. Нову дзвіницю (архітектор Ігор Малимін) споруджено до 5-ї річниці незалежности України. Тоді ж впорядковано подвір’я.

Свого часу у храм Різдва із Хрестовоздвиженської церкви перенесли чудотворну Ікону Тернопільської Божої Матері. Цю ікону передала храмові побожна родина тернопільського шевця Маркевича, що мешкав над ставом. Саме у цій хаті під час Великого посту 1730-го заплакав образ Матері Божої. Церковна комісія підтвердила істинність чуда. Митрополит Атанасій Шептицький своїм декретом 15 липня 1730 року проголосив образ чудотворним і встановив її празник на день Святого Покрова Матері Божої (14 жовтня). Ікону з урочистою процесією перенесли у Надставну церкву. І тут Богородиця продовжувала плакати. Декрет Атанасія Шептицького поновлювано у 1737 і 1834 роках. Про чудесні зцілення від ікони свідчили дари вдячности – вилиті зі срібла мініатюрні руки, ноги, очі, серця як символ ­оздоровлення тіла і душі. Парох Середньої ­церкви отець Володимир Громницький після щасливого повернення із Росії, куди його вивезли під час Першої світової війни, прикрасив образ на знак вдячности срібними ризами. У церкві Різдва Христового ікона зберігається і сьогодні. При храмі діяла Марійська жіноча дружина.

Варто бодай коротко згадати довголітнього пароха Тернополя отця Володимира Громницького (1862–1938 рр.), який усією душею служив Богові й українській справі. За його часів Середня церква не вміщала всіх, хто прагнув прийти на Богослуження.

У неділю сам парох служив ранкову співану Службу Божу для міщан. Після неї починалось Богослужіння для шкільної молоді. Під час відправ співав мішаний хор. Під час Великої святої Літургії співав відомий церковний хор під орудою дяка-диригента Степана Шутовського. Частими гостями у церкві були хор «Боян», гімназійні хори та оркестр. Отець Громницький запровадив реколекції для інтелігенції, Богослужіння до Ісусового Серця. Знали у місті пароха як патріота, фундатора та учасника майже усіх українських інституцій, добру і співчутливу людину. Пам’ять про вірне служіння Богові та рідному народові отця Громницького увічнена у назві однієї з вулиць міста.

Домініканський костьол – катедра УГКЦ

Однією із старовинних споруд, що дійшли до нашого часу, є Домініканський костьол, збудований у 1749–1779 роках.

Фундаційний акт тодішнього власника міста Йозефа Потоцького засвідчує, що для цього було відведено місце на розі тернопільських валів. Костьол побудовано з тесаного каменю
в стилі бароко, оздоблено різьбою та кам’яними фігурами.

Вінчали будову центральна баня і дві оригінальні шатрові вежі. За своїм характером храм був оборонною спорудою. При ньому розташувався монастир. На утримання монахів фундатор записав село Стегниківці, яке мало належати ченцям ордену домініканців доти, поки в монастирі буде 12 монахів. Між костьолом і монастирем є закритий, так званий італійський, дворик.

Розпис інтер’єру здійснив відомий польський художник Станіслав Строїнський, який проживав у Львові. Фрески костьолу відображали основні події історії ордену домініканців, а розпис правої лави присвячений Богородиці Вервиці. Вервиця, або розарій, є головним ­атрибутом у Богородичному культі домініканців. У 1778 році будівництво храму було закінчено.

Освячено костьол у 1779-му. На той час у ньому було кілька вівтарів. Головний – святого Вінцентія з Феррари, праворуч – Матері Божої Вервиці, святого Альберта і святого Томи Аквінського, Розп’ятого Ісуса Христа. Ліворуч, починаючи від хорів, споруджено вівтарі святого Домініка, Яцека і Чеслава, святої Марії Магдалени і святої Теклі.

Щодо автора проекту, то довгий час ним вважався Ян де Вітт. Однак згідно з пізніше знайденими у сховищах Петербурга матеріалами, встановленого ім’я справжнього автора Августа Мошинського.

У 1772 році, під час першого поділу Польщі, коли Тернопіль перейшов під владу Австрії, у монастирі розмістили установи циркулу (округу), окружну касу, нормальну школу і військовий склад. Костьол спочатку належав отцям домініканцям. Із 1820 року монастир переходить до рук єзуїтів, а костьол аж до відкриття у 1908 році нового парафіяльного римо-католицького храму належить парафіяльному духовенству. З 1903 року ним знову володіють домініканці.

У 1908–1910 роках проводиться електрифікація та реставрація костьолу. Вартість робіт становила 60778 золотих ринських. Було відновлено старі фрески і домальовано нові (художник Кароль Політинський). Тоді ж встановили новий орган та малі вівтарі. На одному із вівтарів була дуже цікава барокова скульптура Матері Божої, що ламає блискавки гніву Божого. Під час реставрації, здійсненої за проектом архітектора Садловського, споруджено новий купол, а також перекрито дах на монастирі. Стару єзуїтську захристію перероблено у гарну капличку скорботної Матері Божої. Є відомості, що тут зберігався образ Скорботної Матері Божої з мертвим сином на колінах на тлі Єрусалиму у вечірніх сутінках. Береги ікони були обрамлені квітами й овочами. Мадонна відзначалася своїми чорними, сповненими туги і смутку очима. Є згадки, що образ вивезено в один із музеїв Москви чи Ленінграда в 1940–1941 рр.

На площі біля костьолу на високій колоні виднілася статуя святого Вінцентія, патрона цього храму. А на вежі відбивав час годинник.

У 1939 році у храм влучив гарматний снаряд і розплавились прикраси із золота і срібла, завдано шкоди фрескам та покрівлі.

Чудотворний образ Богородиці із головного вівтаря та прекрасну дерев’яну скульптуру Божої Матері вдалось врятувати. У 1942–1943 рр. частково проведено ремонтні роботи.

Під час штурму Тернополя наприкінці березня 1944-го костьол знову зазнав руйнувань. Його штурмували сім днів. З двох боків на канатах підтягнули 152-міліметрові гармати і би­ли прямою наводкою по вікнах, закладених мішками з піском. Опісля йшли штурмові загони. За ними брався до роботи взвод хеміків (так називали тих, хто підпалював об’єкти спеціальною самозаймистою сумішшю). В архівному документі читаємо: «Під прикриттям арткулеметного вогню хеміки підвезли амбразури і залили її (споруду костьолу. – Авт.) рідиною. У підвалах спалахнула пожежа. Гарнізон костьолу був знищений повністю». Внаслідок ­таких дій великої шкоди завдано маківці, вежам і приміщенню монастиря.

У 1957 році завершилась післявоєнна реставрація. Прикро, що не було відновлено багатьох скульптурних елементів оздоблення і навіть не зроблено спроби врятувати розписи інтер’єру. Дивуватись нічого, бо у храмі – пам’ятці зодчества – розмістили склад. Остаточно знищили фрески внаслідок переобладнання приміщення під картинну галерею. З переходом галереї в инший будинок храм деякий час стояв пусткою. З відродженням духовности у нашому суспільстві він знову почав використовуватись за призначенням. Тепер тут Катедральний Собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (Тернопільсько-Зборівської єпархії Української Греко-Католицької Церкви).

Відновлений храм став окрасою міста. Розпис центрального нефа виконав художник Юрій Журавський.

Є відомості, що образ Богородиці з вервицею в руках із головного вівтаря, а також статуя Богородиці, що ламає блискавки гніву Божого, вивезені на територію Польщі. Перша святиня – в монастирі домініканців у Познані, а друга – в домініканському костьолі святого Яцека у Варшаві. До монастиря, що творить із костьолом один комплекс, прилягають давні будівлі, відомі ще як домініканські. Це – колишній шляхетський конвікт (1822–1886), згодом тут працювала гімназія. Після спорудження у 1911 році другої гімназії ці будівлі стали житловими і частково збереглися до наших днів.

ЛЮБОМИРА БОЙЦУН / Джерело


Залиште відгук

Ваше ім"я:

Відгуки:

Формулы на латехе: $$f(x) = x^2-\sqrt{x}$$ превратится в $$f(x) = x^2-\sqrt{x}$$.
Для выделения используйте следующий код: [i]курсив[/i], [b]жирный[/b].
Цитату оформляйте так: [q = имя автора]цитата[/q] или [q]еще цитата[/q].
Ссылку начните с http://. Других команд или HTML-тегов здесь нет.

Сколько будет 41+4?

По темі «Надставна»
По темі «Катедра»
По темі «Середня церква»

ОСТАННІ НОВИНИ

Ще у розділі «База»

Последние комментарии на сайте