Най все буде Тернопіль! — публічний цифровий архів історії міста

Тричі був Тернопіль столицею

4 березня 2018 року, 13:39

У кількавіковій історії Тернополя є один надзвичайно цікавий і неповторний факт: місто тричі було столицею. Сталося це в період Українських визвольних змагань 1917-1921 рр., коли тут перебували уряди трьох українських держав — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), Української Народної Республіки (УНР) та Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). І хоча вищі державні органи ЗУНР, УНР та ГСРР діяли в Тернополі невеликий час, для учасників тогочасної національно-визвольної боротьби столицею ЗУНР був і залишався Львів, а столицею УНР — лише Київ, історія дає підстави вважати наше місто тимчасовим столичним центром. Жодне инше місто України не може похвалитися подібною подією.

Було ж все так:
У ніч з 21 на 22 листопада 1918 р., як відомо, українське військо та вище керівництво ЗУНР змушені були залишити Львів. Одні державні секретарі та їх заступники через Красне, а инші через Жовкву і Камінку Струмилову прибули до Золочева. Тут 23 листопада в першій половині дня відбулася урядова нарада. На ній були прийняті принципові рішення щодо подальшої діяльності державної влади республіки. Місцем перебування Державного Секретаріату, зважаючи на комунікаційні можливості, було обрано Тернопіль, куди члени уряду виїхали і прибули під вечір. У місті був уведений комендантський час.

Наступного дня в тернопільській газеті «Голос Поділля» було опубліковано урядове звернення до українців краю, в якому містився заклик піднятися на оборону власної держави. Цей документ підписали голова уряду й одночасно державний секретар фінансів Кость Левицький і державні секретарі: військових справ — Дмитро Вітовський, судівництва — Сидір (Ісидор) Голубович, закордонних справ — Василь Панейко, пошти і телеграфу — Олександр Пісецький, внутрішніх справ — Лонгин Цегельський, тобто шість із чотирнадцяти членів уряду.

В. Панейка тоді в Тернополі не було, оскільки він із Золочева відбув на Покуття для організації державної влади і мобілізації війська. Державний секретар шляхів сполучення Іван Мирон постійно перебував у Станіславові (нинішньому Івано-Франківську); згодом він раз чи два навідався у Тернопіль, але жодного разу не був присутнім на засіданнях уряду. В Станіславові опинився також державний секретар торгівлі і промисловости Ярослав Литвинович. Члени уряду Степан Баран, Олександр Барвінський, Іван Куровець, Степан Федак та Антін Чернецький не виїхали зі Львова через різні обставини. Державний секретар публічних робіт Іван Макух ще на засіданні уряду 15 листопада у Львові склав із себе повноваження, вважаючи неможливим їх виконувати в умовах воєнних дій у місті. Через три дні він і Д. Вітовський виїхали зі Львова. Державний секретар військових справ, побувавши в Станіславові, Бучачі, Чорткові й инших містах, прибув у Тернопіль, коли там уряд вже був. Згодом навідався в місто І. Макух. За неповного складу уряду в Тернополі значна частка важливої державної роботи випала на керівника урядової канцелярії Мирослава Здерковського і товаришів (заступників) державних секретарів: військових справ — Петра Бубелу, судівництва — Осипа Бурачинського, закордонних справ — Степана Витвицького, внутрішніх справ — Романа Перфецького.

Достеменно відомо, що 27 листопада в місті вже був президент УНРади ЗУНР Євген Петрушевич, який приїхав у Тернопіль з Відня. Його присутність вплинула на активізацію діяльности уряду. До речі, це спростовує донині поширене в літературі необґрунтоване твердження, начебто Є. Петрушевич в цей відповідальний час перебував в австрійській столиці.

Урядові структури, які фактично створювалися заново, розміщувалися спочатку в приміщеннях магістрату, повітового староства та української гімназії (вона не діяла). На жаль, ці будівлі не збереглися (вони були зруйновані в результаті жорстоких боїв у місті між німецькими та радянськими військами навесні 1944 р.). А від початку грудня президент УНРади і весь уряд працювали в приміщенні польської гімназії (вона також не діяла). Нині — це приміщення загальноосвітньої школи № 4 на вул. Грушевського.

Члени уряду та його співробітники проживали переважно в готелі «Подільському». Вони й харчувалися в його ресторані за власний кошт, оскільки на той час платня державним службовцям ще не була встановлена. Приміщення цього готелю існує донині і розташоване на бульварі Т. Шевченка (в ньому діють ресторан «Україна», магазини, инші установи). Є. Петрушевич і К. Левицький мешкали в готелі Пунчерта. Це приміщення не збереглось у первісному вигляді і нині розташоване на розі вулиць Гетьмана Сагайдачного та Йосифа Сліпого. С. Голубович поселився у власному помешканні, адже до серпня 1914 р. він постійно жив і працював у Тернополі, дехто — у своїх знайомих або родичів.

30 листопада уряд ЗУНР видав звернення до населення, в якому закликав зберігати спокій і правопорядок. Цього вимагали обставини воєнного часу й намагання досягти порозуміння між українцями та поляками в краї.

Головним завданням у діяльності уряду було створення армії, котра мала відвоювати Львів і надалі забезпечити незалежність республіки. Тож власне у Тернополі започатковано роботу щодо реорганізації наявних українських частин в регулярну Галицьку армію. Цим зайнявся державний секретаріат військових справ (ДСВС) під керівництвом полковника Д. Вітовського, що, як показав час, був найбільш організованим і діяльним відділом уряду.

27 листопада опубліковано наказ Д. Вітовського «До населення Поділля», виданий три дні раніше, яким у краї оголошувалися стан облоги та мобілізація в армію. Здійснювались заходи для забезпечення новостворюваної армії зброєю, боєприпасами, амуніцією, яких вкрай не вистачало. Під час перебування у Тернополі ДСВС взяв під свій контроль роботу окружних військових команд і забезпечив послідовний процес творення армії.

Почалося творення нового виду збройних сил ЗУНР — авіації (летунства). 1 грудня П. Бубела видав розпорядження про збір літаків, авіаційного майна та пошук авіаторів. Через п'ять днів Д. Вітовський підписав наказ про формування Летунського відділу Галицької армії. Командиром відділу став поручник П. Франко. У грудні були організовані й инші структурні підрозділи Галицької армії: відділ польової жандармерії, інтендантська служба тощо. 20 грудня в Тернополі почала діяти школа військових телеграфістів, слухачами якої стали 50 гімназистів.

Великою проблемою, що вимагала якнайшвидшого вирішення, була недостача старшин (офіцерів) середньої, а особливо вищої ланки. Ситуація з вищими старшинами змінилася на краще, коли в Тернопіль 8 грудня прибули зі Східної України разом із Л. Цегельським і Д. Левицьким генерал Михайло Омелянович-Павленко і полковник Євген Мєшковський. З ними відразу зустрівся П. Бубела. Наступного дня обох військовиків прийняв Є. Петрушевич і призначав М. Омеляновича-Павленка головним комендантом (командуючим), а Є. Мєшковського — начальником булави (штабу) Начальної команди Галицької армії. Цього ж дня вони виїхали в Бережани, де перебувала Начальна команда.

У проведенні урядової політики, передусім у військовій сфері, суттєву роль відіграв часопис «Вістник Державного Секретаріяту Військових Справ», що виходив з 1 грудня 1918 р. за редакцією четаря Івана Боберського. Правда, лише перший його номер надрукований у Тернополі, а инші три, хоч і вказано наше місто, насправді були надруковані у Станіславові. «Вістник», публікуючи накази і розпорядження ДСВС та інформуючи про діяльність уряду, відігравав мобілізуючу роль не лише в армії, а й серед цивільного населення, укріплював віру людей у боротьбі за державність. Ще від 27 листопада замість «Голосу Поділля» виходив як офіційний друкований орган Ради Державних Секретарів ЗУНР часопис «Український голос». Обидві газети редагував професор української гімназії Петро Карманський. Він, до речі, та ще один гімназійний професор Андрій Музичка в грудні були обрані від Тернополя делегатами парламенту республіки.

Важливою складовою діяльности уряду ЗУНР у Тернополі стало створення системи державної влади та її правових засад. Насамперед Державний Секретаріат встановив та укріпив зв'язки з повітами, реалізовуючи практику проведення своєї політики через повітових комісарів. Питання організації влади в повітах обговорювалися за участю К. Левицького, Д. Вітовського і В. Панейка та членів повітової Національної ради у Тернополі 30 листопада. Тоді, зокрема, було призначено Михайла Новаковського комісаром Скалатського повіту, а Осипа Білинського замість 64-річного Олексія Сальвицького — комісаром Тернопільського повіту.

1 грудня уряд затвердив «Обіжник до державних повітових комісарів». Цей документ визначив права й обов'язки та правові основи діяльности керівних представників державної влади у повітах на весь період існування ЗУНР. Однак в «Обіжнику», як і в инших державних документах, чітко не розмежовувалися повноваження цивільної та військової адміністрацій на місцях, що за умов воєнного часу часто призводило до непорозумінь між ними. Це питання обговорювалося на засіданні уряду 20 грудня.

Важливим чинником забезпечення правопорядку в ЗУНР стало створення державної жандармерії, комендантом якої призначено Василя Індишіва. У Тернополі була організована школа жандармерії і в середині грудня відбувся її перший випуск. Відділ жандармерії та її школа розміщувалася в будинку української гімназії.

Продовжувалася робота уряду щодо формування законодавства та створення системи правових відносин у державі, започаткована у Львові. Так, 18 грудня державний секретар судівництва С. Голубович видав розпорядження про виконання «Закону в справах тимчасової організації судів і судівської влади» від 21 листопада та підписав «Розпорядок про державну прокураторію» і «Розпорядок про печаті, вивіски та орієнтаційні написи судів, державних прокураторій і карних заведень. Тоді ж створені доразові суди при військових польових судах. Постановою уряду від 28 грудня 1918 р. внесені смислові зміни в закон „Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР“, а також змінена його назва — як „Тимчасовий закон про адміністрацію ЗУНР“ він згодом був затверджений сесією УНРади у Станіславові.

Були прийняті урядові документи про торгівлю найнеобхіднішими товарами, налагодження державних фінансів і створення фінансової системи, митної служби, регулювання цін тощо. Так, 1 грудня вийшов „Розпорядок Державного Секретаріату про продаж тютюнових фабрикатів“. Державний секретаріат фінансів видав 2 грудня „Обіжник у справі цінових урядів і відділів скарбової сторожі“, наступного дня — „Обіжник у справі дирекції скарбових урядів“. 9 грудня з'явився „Обіжник у справі роботи скарбових округів“.

На жаль, у Тернополі не діяли державний секретаріат освіти і державний секретаріат віросповідання, керівником яких був О. Барвінський, котрий перебував у Львові. Та за тодішніх умов мало що можна було зробити у цій сфері. Лише одне в зв'язку з цим варто сказати: твердження, що побутує в літературі, нібито уродженець Тернополя Микола Чубатий, згодом звісний історик, працював у своєму рідному місті в уряді ЗУНР, не відповідає дійсності; він прилучився до державної роботи пізніше у Станіславові.

Від першого дня перебування в Тернополі уряд ЗУНР постійно займався зовнішньополітичними справами. Цього вимагало становище республіки, що змушена була вести нерівну війну з Польщею. Останню всіляко підтримувала Антанта, тоді як єдиним союзником ЗУНР могла бути Українська держава за Збручем, де після повалення гетьмана Павла Скоропадського до влади прийшла Директорія і була проголошена УНР. За дорученням Ради Державних Секретарів наприкінці листопада з Тернополя на Велику Україну виїхала офіційна делегація ЗУНР у складі Л. Цегельського та Д. Левицького. 1 грудня у Фастові вона підписала з Директорією УНР Передвступний договір і домовилася про якнайшвидше укладання угоди про товарообмін.

Після цього розпочалася підготовка до об'єднання (злуки) УНР і ЗУНР в одну державу. В Тернопіль прибув представник Директорії Григорій Сидоренко, з яким велися переговори про злуку і товарообмін між двома українськими державами. На засіданні 12 грудня уряд ЗУНР прийняв рішення, що „справа злуки з Україною“ має бути розглянута на найближчому засідання УНРади.

У Тернополі 22-23 грудня відбулося за участю віце-президента УНРади Л. Бачинського та І. Макуха спеціальне засідання уряду стосовно об'єднання. В офіційному повідомленні про нього говорилося: „Вирішено послати делегацію до Києва з метою завершення злуки обох українських республік“. Таким чином, остаточне рішення про об'єднання ЗУНР з УНР було прийнято в Тернополі; УНРада схвалила його вже у Станіславові 4 січня 1919 р.

Инший напрямок зовнішньої політики уряду ЗУНР в цей час був спрямований на Захід. Через окремих делегатів УНРади, зокрема Івана Горбачевського, Станіслава Дністрянського та Євгена Левицького, котрі перебували у Відні і з якими підтримувалися сталі зв'язки, робилися спроби встановлення контактів й укладення торговельних угод з Австрією, Угорщиною, Чехословаччиною. На засіданні 20 грудня Державний Секретаріат прийняв рішення розпочати переговори з керівництвом Угорщини щодо укладення угоди про товарообмін, а також обмінятись урядовими запевненнями з Румунією про ненапад.

У цей час припадають і перші контакти уряду ЗУНР з представниками країн Антанти. 13 грудня прибули в Тернопіль члени британської місії у румунському місті Ясси капітан Джонстон і поручник Бідерман, щоб вияснити „відносини і настрій у нашій державі“. Відвідав Тернопіль також член французької місії поручник Віллєм, але, мабуть, через непорозуміння був інтернований. Щоб залагодити конфлікт, Державний Секретаріат відправив у Ясси наприкінці грудня свого представника Ярослава Олесницького.

Те, що уряд ЗУНР діяв у Тернополі в неповному складі (не було навіть жодного засідання за участю всіх державних секретарів, які виїхали зі Львова), суттєво утруднювало його роботу, стримувало державотворчі процеси загалом. Нагальною ставала потреба скликання парламенту республіки, що мав би затвердити необхідні закони. 12 грудня на засіданні уряду, яке вів С. Голубович, було вирішено скликати 20-21 грудня 1918 р. в Тернополі сесію УНРади, котра не засідала в повному складі від 19 жовтня. Однак через п'ять днів це рішення скасували, оскільки не всі делегати УНРади від повітів були обрані, а також ще не був підготовлений документ про злуку, що мав затвердити парламент республіки.

У середині грудня уряд сколихнула криза: публічно стало відомо, що К. Левицький та Я. Литвинович причетні до незаконного продажу нафти. Спочатку голова уряду відсторонився від його діяльності, а 23 грудня офіційно подав у відставку. Раду Державних Секретарів тимчасово очолив С. Голубович.

За таких обставин було прийнято рішення перенести вищі державні структури ЗУНР у Станіславів. Вирішальну роль тут відіграло розташування цього міста майже в центрі контрольованої урядом території, його близькість до нафтоносного Бориславського регіону, де видобувався основний стратегічний товар республіки і потрібен був постійний урядовий контроль, та до Угорщини і Чехословаччини, з якими треба було налагоджувати міждержавні стосунки. На користь перенесення державних органів влади ЗУНР з Тернополя було й те, що в ньому не знайшлося зручного приміщення для проведення сесій УНРади. 31 грудня 1918 р. спеціальним поїздом уряд переїхав у Станіславів.

Як бачимо, за 39 днів перебування уряду ЗУНР у Тернополі була проведена значна державотворча робота: здійснені важливі заходи щодо формування Галицької армії, прийняті законодавчі акти й економічні рішення, велася зовнішньополітична діяльність, зокрема, були вироблені умови та прийнято принципове рішення про злуку ЗУНР та УНР в соборну Українську державу.

Після переїзду уряду ЗУНР Тернопіль залишався важливим стратегічним пунктом республіки. Саме сюди йшли прямо зі Східної України (в той час широка колія була проведена від Підволочиська до Тернополя) потяги з продовольством, зброєю та амуніцією, а в зворотному — з нафтою, сіллю й иншими товарами, з військовими галицькими підрозділами, що їхали боронити Україну від більшовицької навали. Саме з нашого міста 17 січня 1919 р. виїхала офіційна делегація ЗУНР у Київ на проголошення Акту Злуки та участь у Трудовому конгресі України.

Вдруге Тернопіль став столичним містом, коли 16-31 травня 1919 р. в ньому перебували Директорія та уряд УНР. В існуванні республіки тоді був один з найбільш критичних і важких періодів. У результаті наступу більшовицьких військ зі сходу і польських із заходу контрольована владою УНР державна територія обмежувалася частиною півночі сучасної Тернопільщини і невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського.

Вище державне і військове керівництво УНР урядовим поїздом із Радзивилова через Красне, Золочів і Зборів прибуло в Тернопіль. Цікаво, що напередодні Симон Петлюра офіційно звернувся з відповідним запитом до уряду ЗУНР в Станіславові стосовно переїзду в це місто й отримав позитивну відповідь. Разом з Головою Директорії та Головним отаманом у Тернопіль прибули члени-секретарі Директорії УНР Андрій Макаренко та Федір Швець, голова Ради Народних Міністрів Борис Мартос і міністри: внутрішніх справ Ісаак Мазепа, юстиції Андрій Лівицький, праці Йосип Безпалко, закордонних справ Володимир Темницький (уродженець с. Хлопівка на Гусятинщині) та ін., виконуючий обов'язки державного секретаря Іван Лизанівський, генерали та офіцери Генерального штабу Армії УНР. Більшість з них, у тому числі С. Петлюра, жили у вагонах потяга, що стояв на залізничній станції, дехто з цивільних мешкав у готелі „Подільський“.

Під керівництвом С. Петлюри розгорнулась робота з реорганізації наявних військових частин Армії УНР. Знову ж таки з дозволу уряду ЗУНР у Збаразькому, Тернопільському і Скалатському повітах була проведена мобілізація новобранців. Між Кременцем і Почаєвом формувалася Волинська армійська група, тож Головний отаман виїхав у цей район, провів у Вишнівці нараду з військовиками, побував у Збаражі. За дорученням Голови Директорії міністри виїжджали в Станіславів, Гусятин, Кам'янець та инші міста з метою посилення та координації зусиль у боротьбі з ворогом.

24 травня С. Петлюра підписав у Тернополі накази Головної команди військ УНР: про реорганізацію армії і про введення у військах суворої дисципліни і покарання за її порушення, а через три дні — „Закон про утворення особливої слідчої комісії для розслідування протиєврейських погромних дій“.

Як стверджує І. Мазепа в споминах „Україна в огні й бурі революції 1917-1921“, 29 травня у Тернопіль на переговори з керівництвом УНР прибули делегати від не представлених в уряді політичних партій зі Східної України Дмитро Одрина, Андрій Пісоцький, Іван Черкаський та ин. В результаті нелегких дискусій була вироблена спільна платформа антибільшовицької боротьби в Україні, однак стрімкий перебіг подій на фронті завадив її зреалізувати.

Про перебування керівництва УНР у столиці Галицького Поділля не повідомляла ні преса, зокрема й тернопільська газета „Українські вісті“, ні Українське інформаційне бюро, що діяло в місті. Лише одного разу, 27 травня, радіо з Тернополя передало заяву С. Петлюри, яка також була опублікована в українських часописах, з приводу заяви польського прем'єр-міністра Ігнаци Падаревського, начебто Польща „не веде боротьби з українським військом, а лише посилає експедицію проти бандитів“. Заперечуючи польському діячеві, голова Директорії УНР стверджував, що „насправді українська армія перша в світі почала війну з більшовиками й уперто проводить її від двох років“, вона „є бар'єром, який захищає всю Європу від навали російської анархії і більшовизму“. Можна лише пошкодувати, що цієї слушної думки політики Польщі, а також країн Антанти, не зрозуміли і не взяли до уваги.

В ніч на 1 червня потяг Директорії УНР залишив Тернопіль, оскільки до міста стрімко наближалися польські війська. Того ж дня вони його зайняли. Вже з окупованого поляками Тернополя виїхала військова делегація на чолі з генералом Сергієм Дельвігом у Варшаву на переговори для укладення перемир'я. А керівництво УНР на чолі з С. Петлюрою через станції Дичків, Великі Бірки, Максимівка, Богданівка і Підволочиськ, де інколи доводилося на кілька годин, а то й днів, як у Богданівці, зупинятись, добралося до Кам'янця. Звідси невдовзі почався фактично останній етап боротьби за Українську державну під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Втретє столичним центром Тернопіль був у серпні-вересні 1920 р. Тоді внаслідок наступу військ червоної армії в нашому краї більшовицький режим Росії за сприяння українських більшовиків створив ГСРР. Зрозуміло, що це було тимчасове маріонеткове державне утворення, котре розглядалось її творцями і керівниками як один із кроків перенесення революції в Европу. В перших відозвах більшовиків до населення Галичини стверджувалося, що вона стане окремою „робітничо-селянською“ державою, хоча насправді це була звичайна пропагандистська декларація.

Реалізовуючи більшовицьку політику, здійснював комуністичний експеримент в Галичині уряд ГСРР — Галицький революційний комітет (Галревком). Він був створений у Харкові 15 липня 1920 р. і очолював його звісний діяч КП(б)У Володимир Затонський, який наполегливо і часто брутально проводив більшовицьку політику Кремля. 1 серпня Галревком прибув у Тернопіль. Будинок, в якому він розташовувався, зберігся — нині в ньому функціонує обласне відділення Національного банку України (на вул. Грушевського). Деякі комісаріати — новопосталі структури Галревкому — діяли в инших приміщеннях: магістраті, повітовому старостві, готелі „Подільський“ (нині тут ресторан „Україна“ й инші установи) тощо. Осідком більшовицького „караючого меча“ — Галицької надзвичайної комісії (ГалЧК або так звана „ГАНКА“) став будинок Тернопільського окружного суду.

Першими членами Галревкому, крім голови, були Михайло Баран, Федір Конар (Палащук) — обидва родом з Тернопільщини, Михайло Левицький, Казимир Литвинович (поляк) та Іван Немоловський. Вони й визначали та втілювали в життя політику більшовицької влади в ГСРР, хоча урядові накази і розпорядження видавалися найчастіше за ініціативою В. Затонського і згідно з його баченням та розумінням ситуації. Згодом, вже у Тернополі, в склад Галревкому були введені Мирослав Гаврилів (комісар освіти), Михайло Козоріс (комісар судових справ), Омелян Паліїв (комісар військових справ), Іван Сіяк (секретар ради комісарів) та ін. Втім, робота уряду ГСРР не відзначалася системністю, а радше була хаотичною і на вимогу В. Затонського керівників і співробітників державних структур часто змінювали, переводили на инші посади, найчастіше через те, що вони „недостатньо твердо проводили більшовицьку політику“ чи „схилялися до націоналізму“. В комісаріатах були задіяні корінні тернополяни Володимир Брикович та Іполит Брилінський, вихідці з Тернопільського краю Федір Бей (Орловський), Никифор Гірняк, Лонгин Горбачевський, Петро Кабарівський, Микола Капуста, Іван Коп'яківський, Василь Олійник, Никифор Онищук, Роман Слюсар, а також инші галичани. Федір Замора, родом із Великих Бірок, колишній делегат парламенту ЗУНР, очолював Тернопільський повітовий ревком. Разом з українцями, які становили більшість в управлінських структурах, працювали, зокрема й завідували деякими комісаріатами, поляки та євреї.

Пропагандистською роботою займалася мистецька рада при Галревкомі, реорганізована на початку вересня у Всегалицьке видавництво. Обидві ці установи очолював Іван Кулик, чільний діяч більшовицької партії в Україні і письменник. Працювали в них відомі згодом українські літератори Андрій Баб'юк (Мирослав Ірчан), Олександр Скрипаль-Міщенко (Олесь Досвітній), Володимир Гадзінський, а також вихідці з Тернопільщини — художник Яків Струхманчук (завідував секцією образотворчого мистецтва) і майбутній заслужений артист УРСР Євген Коханенко (завідував театральною секцією).

Названі особи є знаковими постатями в українській історії і культурі. Не можна оминути увагою і такий сумний факт: всі члени Галревкому, а також переважна більшість його співробітників, які проживали в Совєтському Союзі, страчені сталінським режимом у 1930-і роки.

Практично всі галицькі українці в Галревкомі — це раніше офіцери (як тоді мовили — старшини) УСС, УГА та Армії УНР і не були, за винятком хіба що М. Барана, свідомими і ревними прихильниками ідеології та практики більшовизму. Цьому є пояснення. Опинившись на зайнятій більшовицькими військами Східній Україні внаслідок трагічних подій, вони вступили в червону армію та в її складі прибули в Галичину, сподіваючись на визволення рідного краю від польських окупантів і відродження держави галицьких українців. Тією обставиною і можна, мабуть, пояснити те, що на перших порах населення краю прихильно ставилося до приходу червоної армії та нової влади. Більшовицьке ж керівництво насамперед вбачало у колишніх військовиках УГА тимчасових союзників у завоюванні Галичини та її радянізації. Про його віроломність говорить і такий маловідомий факт: коли М. Баран як представник Галревкому прибув у Мінськ, де йшли переговори зі створеним за вказівкою Кремля Польським тимчасовим революційним комітетом (образно кажучи, це польський клон Галревкому), то виявилося, що уряди радянських Росії та України згідні були віддати Галичину в склад майбутньої більшовицької Польщі.

У перший день свого перебування в Тернополі Галревком видав два маніфести: „Про встановлення соціалістичної радянської влади в Галичині“ та „Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви“. Вони визначили суть діяльности новоявленої влади. Невдовзі були прийняті і втілювалися в життя инші директивні документи відповідно до соціально-політичної програми більшовизму.

Декретом Галревкому була заборонена вільна торгівля продуктами Селяни і міщани мали здавати їх за встановленими цінами в харчові магазини, порушення каралося конфіскацією продуктів, а могло ще завершитись ув'язненням. Фактично такий крок був проявом продрозкладки і спричинив не лише невдоволення людей, а й продовольчу кризу, результатом якої стали розподіл харчів за картками і посилення голоду, а також значні зловживання новоявлених радянських функціонерів. Правда, невелике коло новоспечених можновладців на чолі з В. Затонським не голодувало, адже для них у готелі „Подільському“ функціонувала окрема столова, в якій навіть можна було поласувати рідкісними тоді кавою і шоколадом.

Згідно з розпорядженнями Галревкому в Тернополі, як і на території ГСРР, почали насаджувався більшовицький „революційний порядок“, проводилися реквізиції і перерозподіл майна, велася догматична комуністична пропаганда, розгорнулася боротьба з „куркулями і буржуями“. Ось лише один приклад. 20 серпня 1920 р. повітовий ревком у Тернополі видав наказ про взяття на облік у місті й повіті всіх товарів і продуктів. У цьому документі говорилося, що власники магазинів і складів, які не будуть подавати відомості про всі наявні в них товари і продукти або подадуть відомості невірні, „будуть підлягати найсуворішій карі революційного часу — розстрілу, а майно все їх буде конфісковано“. Конфіскація, арешт і погроза розстрілом ставали головними дієвими засобами у політиці більшовиків в ГСРР. Зрозуміло, що такі і подібні їм заходи лише відштовхували населення від влади.

Основним репресивним органом у ГСРР була згадана вище „ГАНКА“, яку очолював М. Наваловський. Фактично ж керівництво нею перебувало в руках В. Затонського. Як свідчив пізніше Н. Гірняк, на таблиці при вході у будинок Галицької надзвичайки були намальовані око й вухо „як символ того, що НК все бачить і чує, що перед нею ніщо не затаїться“.

Під час придушення „опору експлуататорів“ і наведення „суворого революційного порядку“ невинними жертвами стали не лише „пани і куркулі“, а й представники „робітничо-селянської маси“, навіть співробітники комісаріатів Галревкому. Так, за написання заяви в робітничо-селянську інспекцію ГСРР про негідну поведінку деяких урядовців за наказом В. Затонського були заарештовані Л. Горбачевський, М. Капуста і С. Король. Перші два з них перебували в ув'язненні аж до відступу з міста підрозділів червоної армії, а 28-літній Семен Король — хорунжий УСС і поручник УГА, родом із с. Чернів, нині Рогатинського району Івано-Франківської обл., за наполяганням В. Затонського був страчений. На вимогу останнього за вироком революційного трибуналу розстріляли й Д. Гроссмана та В. Яремчука — також колишніх офіцерів УГА. За особистою вказівкою голови Галревкому мав бути розстріляний без суду Іван Ющишин — звісний педагог, організатор шкільної справи і редактор педагогічних часописів, але за сприяння М. Гавриліва він урятувався втечею з Тернополя.

Панування більшовицького режиму було недовгим. В результаті наступу польських військ та їх союзників — частин Армії УНР в ніч на 20 вересня 1920 р. Галревком поспішно покинув Тернопіль, а наступного дня останні підрозділи червоної армії відступили за Збруч. Після 6-річного воєнного періоду в місто і край прийшов мир. 

* * *

Дев'ять десятиліть минули від описаних подій. Нині згадують і пишуть про них по-різному. Про перебування в Тернополі уряду ЗУНР нагадує пам'ятна таблиця, встановлена в роки незалежности України на будинку ЗОШ № 4. Правда, вказану на ній дату: 22 листопада 1918 р. — 2 січня 1919 р. варто було би виправити, адже насправді уряд перебував у місті від 23 листопада до 31 грудня 1918 р. У кінці жовтня 2008 р. на цьому ж будинку відкрили меморіальну дошку на честь С. Голубовича — делегата УНРади, державного секретаря судівництва, а потім глави уряду ЗУНР, котрий народився в с. Товстеньке, нині Чортківського району Тернопільської обл., й до Першої світової війни проживав і працював адвокатом у Тернополі, чимало прислужився до активізації в місті українського громадського життя. Іменем цього діяча названа вулиця в межах міста.

Те, що Директорія УНР перебувала в Тернополі, знають далеко не всі, як і те, що Головний отаман С. Петлюра кілька разів тут побував. Принаймні, в офіційних виданнях про місто, в історико-краєзнавчих розвідках і шкільних посібниках про це не мовиться чи мовиться побіжно. Відповідно пам'ятних знаків щодо цих подій немає. Коли на початку 1990-х років одну з вулиць у новому мікрорайоні Тернополя називали іменем С. Петлюри, це ніяк не пов'язували з його відвідуваннями міста.

Тема Галревкому і його діяльности була однією з ключових в офіційній історії Тернополя в совєтський період. Тоді чи не щорічно проводили відповідні заходи, публікували статті, влаштовували врочисті церемонії. Було це, як вимагали канони комуністичної пропаганди, помпезно і загально, але водночас, наскільки тепер знаємо, неправдиво і нещиро. Принаймні, згадували лише про комуністів-ортодоксів, про помилки і репресії — ні слова, як і про те, що чимало учасників подій в Тернополі у серпні-вересні 1920 р. потім стали жертвами кривавого сталінського режиму. Була пам'ятна таблиця на будинку, де діяв Галревком, стояв бюст В. Затонського перед приміщенням однією із шкіл. Нині усього цього немає, все минулося. Так розпорядилась історія:

ПЕТРО ГУЦАЛ / Джерело


Залиште відгук

Ваше ім»я:

Відгуки:

Формулы на латехе: $$f(x) = x^2-\sqrt{x}$$ превратится в $$f(x) = x^2-\sqrt{x}$$.
Для выделения используйте следующий код: [i]курсив[/i], [b]жирный[/b].
Цитату оформляйте так: [q = имя автора]цитата[/q] или [q]еще цитата[/q].
Ссылку начните с http://. Других команд или HTML-тегов здесь нет.

Сколько будет 79+2?

По темі «ЗУНР»

ОСТАННІ НОВИНИ

Ще у розділі «База»

Последние комментарии на сайте