Відео спогади старожилівЕкскурсія Тернополем • Останні новини: FaceBook та Instagram

Най все буде Тернопіль - кразнавчий проект Тараса Циклиняка, який започатковано у 2011р.


Cерія книг "Дитинcтво Тернополя" краєзнавця Тараса Циклиняка

  1. Перша частина. "Пацани повоєнних років" - це розповідь про долю Тернополя 1945-67 рр. Виданння створено у форматі краєзнавчої хроніки. Перший розділ містить дитячі спогади Олександра Столярова. Другий - вибірка із тогочасної преси. У книзі подано велику кількість світлин, рисунків та інших графічних матеріалів. Кількість сторінок - 320. Перший наклад (здано до друку 23 квітня, презентовано 22 травня 2019р.) - 300 шт. Вартість - 300 грн. Придбати можна у автора.

1 10 2 3

4 5 6 7

8 9

  1. Тарас Циклиняк про «Пацанів повоєнних років»: «Я намагався хамити, як тільки міг» / Анна Золотнюк / інтернет видання "Погляд"
  2. «Я поважаю, але не люблю класичні розвідки, які дуже чемні у вичитці, верстці та дизайні. У «Пацанах повоєнних років» я намагався хамити, як тільки міг. Із такою великою кількістю іронії, напевне, про минуле Тернополя ще не писали. Щоправда, її там помітять далеко не всі і це, насправді, добре. Хочу наголосити: ці книжки (серія видань «Дитинство Тернополя») не мають жодного стосунку до історії як науки», — каже Тарас Циклиняк.

    Він десять років досліджує побутове минуле Тернополя і результати його бесід зі старожилами й досліджень можна віднайти на www.tarnopol.te.ua. Але нарешті пошуки й розмови оформились у приємно-дотикове, цебто книжкове. Ось уже скоро відбудеться презентація книжки «Пацани повоєнних років», перщої у серії «Дитинство Тернополя». Про це я й поспілкувалась із Тарасом.

    ЩО ТАКЕ ТЕРНОПІЛЬ?

    — Отже, нарешті книжка…

    — Так, ви праві, бо слово нарешті тут дуже влучне. Я насправді не хотів братись за цю «писанину» довший час. Мене постійно переконливо «змушували» це зробити, і як наслідок здався. Були останні три краплі, котрі переконали. Перша — пані Ірина Максимів (1932 року народження), котра після трьох чи то чотирьох років нашого спілкування була дуже здивована, що я не писатиму про Тернопіль книжку. Друга — Дарця Веретюк, котра зробила обкладинку до першого тому. Третя була чистою випадковістю — свого часу до Тернополя на екскурсію приїхало двоє науковців, один зі Львова, другий з Києва, перший, коли наслухався зібраних мною галицьких байок, які йому, напевне, близькі, дуже по-доброму сказав: «Я тебе прошу: все, що ти зібрав, переведи в текст і видай». Довго ходив і думав, для чого це робити і чи робити взагалі. Останньою краплею було те, що мої добрі знайомі Андрій Маслівець і Олексій Дігай допомогли фінансово і я вже мав обов’язок видати книжку. Коли люди зі сторони вважають, що ти робиш потрібну справу, то їм слід довіряти. Паперова книжка це те, що можна взяти до рук, те що лежить на поличці, і навіть, коли нема світла — запаливши свічку читаєш. Багато інформації, яку щодня публікують у мережі, губиться, вона одноденна, тим більше, всі зараз живуть у «соціалках». Я розумів, що форма є дуже важливою і ходити в ногу із електронним часом не став. Дуже радий, що обставини звели мене із видавцем Юрієм Завадським, від якого отримав багато цінних порад.

    — Що об’єднуватиме книжки серії?

    — Їх об’єднує пошук відповіді на запитання «Що таке Тернопіль?». І мушу щиро зізнатися — я її не знайшов. Мене це, звісно, дуже тішить.

    Я просидів цілу зиму над цією писаниною. Вийшло близько восьмисот сторінок тексту без зображень. Хотів скоротити, але нічого не вдавалося, тоді, на щастя, до мене прийшло розуміння, що треба поділити текст на окремі частини — зокрема, будуть спогади про довоєнний Тернопіль, непересічних мешканців міста, середньовічну фортецю та довідник міста початку 20 століття.

    «Дитинство Тернополя» — це розповідь про дуже різних людей, народжених у різні часи. Їхнє життя дає розуміння того, яким був Тернопіль у 16-20 століттях. Саме тому вся серія візуально й текстово контрастна. Ще я вирішив, що мене, тобто моїх коментарів і суб’єктивного ставлення до викладеного в цих книжках не потрібно, хіба в комах, наголосах і примітках. Головний акцент роблю на відчуттях людей, котрі розповідають про себе та своє життя.

    Спочатку планував видати розповіді про австрійський та польський період. То такі собі ідеалізовані часи, коли люди були шоковані приїздом першого потягу, появою електрики й тому подібних звичних нині речей. Закінчити хотів «чорнухою» — війною, яка засипала наше місто трупами, німцями, гетто та епохою, котра побудувала новий Тернопіль. Проте під час роботи зрозумів, що найцікавіший час для пересічного тернополянина — це 1950-60 роки. Це не добре й не погано, просто так є — це роки дитинства багатьох. Тому вирішив розпочати з частини, котра, напевне, буде найбільш затребувана, а закінчу тим, що продасться, мабуть, найгірше — живі спогади про 1920-30 роки. Всі ці історії надзвичайно тонкі по своїй суті, мабуть, тому, що трагікомічні. Починаючи з весіль, радісних студентських років і закінчуючи війною у найжорсткіших її проявах. Зрештою, все до чого беруся, таке — інакше не вмію. Я не люблю ідеалізованих розповідей про те, що колись Тернопіль був надзвичайним, а зараз зовсім не такий і тому подібне. Розповідь про 1920-40 роки буде переплетена жорсткою іронією. Разом із тим намагався бути коректним, бо Тернопіль завжди складався з різних людей і нема сенсу ображатись на події, які не можливо вплинути. Зрештою, на все це можна дивитися під різними кутами, що я й намагаюсь робити.

    ПРОПАЛА ГАЛІЦІЯ, ЛИШИВСЯ ЗЛОДІЙ, КУРВА ТА МІЛІЦІЯ

    — З чого складаються «Пацани повоєнних років»?

    — Дуже хотів, аби книжка була контрастною. Іронія починається з фото на обкладинці, де зображено портрет Сталіна та напис «Дякуємо товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!». Імовірно, ця світлина зроблена на тернопільському Підзамчі. На бордових форзацах напис: «Пропала Галіція, лишився злодій, курва та міліція». То вияв моєї небайдужості до постаті легендарного тернополянина Стаха-вар’ята, про нього буде розповідь у наступному томі. Після короткого вступного слова подав серію з півсотні листівок часів Австрії та Польщі — таких суто класичних і вичурних. Потім розпочинається розповідь пана Олександра Столярова про пригоди тернопільських пацанів повоєнних років. Я майже не втручався у текст, єдине, додав туди свого галичанства. Спогади ці дуже різні, проте щирі. Мемуари плавно переходять у хроніку «Вільного» життя» 1945-67 років. Ось тут уже розпочинається радянська «битовуха». Лише згодом зрозумів, що, мабуть, стільки світлин із руїнами та сталінами-ленінами ще ніхто у книжках про Тернопіль не друкував. Це створює сильний контраст — одні захоплюватимуться тими наївними історіями та старими листівками, а інші, напевне, щиро ненавидітимуть розповідь про радянську епоху.

    Дуже багато в тому всьому недоговореного. Я хотів, аби кожен збагнув, переосмислив та відчув той час опираючись на власний світогляд, а не мої суб’єктивні оцінки. Для когось 1950 рік — це гарний пляжик із пісочком, де зараз парк Шевченка, для когось — Сибір; смерть Сталіна в ’53 році для когось — «радість та полегшення», а для когось — «трагедія». Я просто хотів віддати шану часу, в якому жили мої дідусі та бабусі, котрий недобрий та непоганий з точки зору високого неба, яке за тим всім спостерігало.

    БРЕХНЯ, ЯКА СТАВАЛА ПРАВДОЮ

    — Чому «Вільне життя»?

    — Мабуть тому, що ця газета першою потрапила мені під руку. До того ж періодика чудово ілюструє час. З іншої сторони, зробити вибірку саме із цієї газети хотів з огляду на праці польського дослідника Чеслава Бліхарського, який писав про Тернопіль 1830-1930 років на основі матеріалів часописів. Взимку 2014 року я пішов у «Затонку» і зрозумів, що існує газета «Вільне життя». Стоячи годинами із фотоапаратом над паками підшивок, помічав на собі добрі, косі погляди працівників бібліотеки. Напевне, до мене «ВеЖе» ніхто в такій кількості не вичитував. Читав і проживав долю Тернополя 1945-67 років. Я був шокований прочитаним. Справа навіть не в тому, що віднайшов щось нове. Все це вражало з огляду на розуміння того, яким було місто до 1944 року, і яким ставало після війни. Мені тепер здається, що не можливо ліпше передати дух того часу, ніж це зробили люди, котрі тоді жили. Публікації перенасичені пропагандою, підсилені ідеологічно правильними ілюстраціями. Але все воно дуже тонке. З одного боку розумієш, що ті, хто це писав, малював і фотографував, могли мати цілком інше ставлення до СРСР. Я просто брав якусь публікацію, вибирав кілька речень — і з того склався другий розділ книжки. «Вільне життя» того часу, на мою думку, — 80 відсотків брехні, яка ставала правдою, бо, коли тобі щодня повторюють щось, врешті воно таким і стає. Я був вражений до глибини душі практично всім прочитаним. Не раз писали: здали будинок в експлуатацію, а він уже до того років як дев’яносто стояв. І ця підміна правди була скрізь — у кількості зібраної із руїн цегли, кількості зведених із нуля будинків, висаджених кущів і дерев. Мені як людині іншого часу досі важко повірити у те, що цей «прекрасний абсурд» колись існував.

    — Для мене найбільшим спадком тої доби є архітектура. Не вся, але частина — та, котра добре продумана й вписана в середовище…

    — Так, у ній безперечно щось є. Мені подобається в радянській архітектурі те, що вона у переважній більшості позбавлена «надмірностей». З одного боку, це закономірна риса часу. Під час спілкування із старожилами у мене сформувалося чітке розуміння того, що для тогочасної людини, котра сім днів на тиждень важко працювала, напевне, більше й не треба було. Зрештою, про це легко говорити в 2019 році. Відсутність зайвого — важлива риса радянської епохи, зрештою як і дефіцит багатьох необхідних речей. Як не парадоксально, але чимало моїх співрозмовників, незважаючи на чисельні нарікання, були більш задоволені своїм «вільним» життям, ніж сьогодні. Напевне, причина у ностальгії за радянською стабільністю.

    ЦЯ КНИЖКА ДАЄ ВІДПОВІДЬ НА БАГАТО ЗАПИТАНЬ, ПРОТЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ЧИТАТИ ПОМІЖ РЯДКАМИ

    — На стику контролю та репресій, очевидно, виривалось щось фантасмагоричне

    — Так. Наприклад, таку історію мені розповіла пані Леся Філінська. На ринок, котрий містився неподалік сучасної будівлі обласного краєзнавчого музею, любив приходити Стахо-вар’ят. Підходив до перехожих, питав: «Хочеш послухати «Голос Америки?». В ті часи за таке можна було нагриміти. Той, кому він це казав, зазвичай був вельми здивований і обережно відповідав: «Хочу…». Тоді Стах затуляв рота, імітуючи шум, казав: «Чуєш, глушать».

    — Є думка, що минуле дає нагоду розуміти, чому все так. Як впливає ця епоха?

    — Я думаю, що події розвитку-занепаду циклічні. Коли зростання суспільства досягає піку, воно фізично або морально множиться на нуль та все розпочинається знову. Так було і з Тернополем під час війни, але разом із людьми майже зникло і саме місто із більшістю архітектурних принад. Напевне, зважаючи на наш прикордонний статус цього було не уникнути. Зрештою, якщо озирнутись назад, побачимо, що Тернопіль був неодноразово помножений на нуль. Просто цей останній в часі раз нам найближчий. Це те минуле, до котрого ще можна доторкнутися руками і почути.

    Відчуття Тернополя людьми того часу доволі цінні та поволі зникають. Нащадки покоління 1950-60 років часто відчували себе ментально радянськими та російськомовними в сенсі приналежності до культурних спадків. Саме тому поміж них було дуже важко віднайти місцевих галичан, які, на щастя, так і не асимілювалися.

    Чи можна пояснити вибади нашого часу подіями 60-80 річної давності? Так, можна. «Вільне життя», на яке просадив чимало здоров’я, дає розуміння того, чому ми живемо так, як живемо, чому в нас такі побутові проблеми — від зрізаних дерев до поганих доріг. Стиль, в якому подавались новини в сорокових роках, дуже нагадує сучасний. Для мене це було відкриттям. Звіти про кількість посаджений дерев і рішення, хто яку вулицю прибиратиме — це абсолютна радянщина. Ця книжка дає відповідь на багато запитань, проте доведеться читати поміж рядками.

  3. Тарас Циклиняк та Олександр Столяров про книгу Пацани повоєнних років / Українське радіо: Тернопіль 17 05 2019